П`ятниця, 24.Бер.29, 3:45:13 AM | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід
RSS

Парафія Вмч. Юрія Переможця.УАПЦ. м. Київ.

The Parish of the Great Martyr, St. George the Victorious.

UAOC. Kyiv

Каталог статей

Головна » Статті » Міжконфесійне життя

Віктор Бойко. Нам здавалося, що ми бачимо апостола

У ті неблизькі вже часи вітались одне з одним «Слава Україні!», чуючи у відповідь «Героям слава!» Цього було досить, аби знати: ті, хто так вітаються, свої. Вони – українці, а не хохли. Вони прийшли до своїх по своє. Хоча держава Україна була тільки задекларованою, та вже блюзнірством було б пробувати жартувати, хай навіть і політичним опонентам, ставлячи знак питання наприкінці першого рядка національного гімну…

Епізод: коли з радянської в’язниці було випущено правозахисника поета Степана Сапеляка, мені особисто (на той час старшому літпрацівнику часопису «Прапор») було «компетентними органами» настійно рекомендовано зробити допис для преси, де б повідомлялося, що «терористична організація, до якої входив Сапеляк, займалася збиранням зброї». Напевно ж, «для повалення радянської влади», як писалося в багатьох сумнозвісних судових вердиктах 1931 – 1937 рр. Ясна річ, матеріал у «Соціалістичній Харківщині був надрукований, для допису все-таки знайшли сумлінних і пильних «авторів»… Отож і наприкінці 80-х основною рисою радянської пропаганди був наклеп і дезінформація.

Уже було створено «Спадщину», «Просвіту», Рух, Український фонд культури, а ми все ще перебували «під ковпаком» країни «социализма с человеческим лицом». Нас («неформалів», «екстремістів», «буржуазних націоналістів» – словом, національно свідому громаду) трохи побоювались і, що тішило, поважали. Коли на одному з харківських стадіонів під час екологічного мітингу з’явився синьо-жовтий прапор у руках молодого хлопця, трибунами прокотились оплески. Міліція вже стриманіше хапала «порушника громадського спокою» і гумові кийки в хід пущено не було…

Парадоксально, але факт: за українську державу боролись одні (переважно громадські організації гуманітарного спрямування), а брались очолювати її здебільшого або їхні противники (новостворені здебільшого із товстосумів під брехливими проукраїнськими програмами), або в ліпшому разі їхні опоненти. Звичайно ж, усе, що стосувалося суто національної справи, розв’язання суто українських проблем, і колишньою (радянською) і новою (т. зв. незалежною) владою або спотворювалось, або применшувалось, або взагалі заперечувалось.

На початку 90-х спершу, здається, при обласному відділенні Українського фонду культури діяло православне братство. Одним із його вірних активістів була Ніна Немировська, наша співробітниця, керівник комісії по зв’язках із громадськими організаціями. Від неї ми дізналися про Патріарха Мстислава (Степана) Скрипника. Що він поважного віку – народився 10 квітня 1898 р. Що він висвячений у травні 1942 р. на єпископа Переяславського у Андріївському соборі. Що він їде до Харкова. В нашому активі (як прихильників УАПЦ) було відвоювання Івано-Богословської церкви, звідки за нашої активної участі (рухівців – В. Пасічника, М. Старунова, П. Черемського, діячів Фонду культури, а ще народних депутатів – Г. Ведмеденка, А. Здорового, О. Сухорукова, Г. Алтуняна) було звільнено її приміщення від предметів, які нічого спільного не мали з церковною службою. Там були конвеєри, ящики з деталями, інструменти, металобрухт, макулатура тощо. Тому повідомлення про приїзд владики нами було зустрінуто із хвилюванням і зі сподіванням на те, що наша – автокефальна – церква у Харкові здобуде нарешті свою домівку.

Про ту подію в Інтернеті лаконічна інформація:

«Під час свого другого приїзду до Харкова, 4 травня 1991 р., Патріярх Мстислав нагадав про досвід творення єдиної Помісної Церкви, представлений митрополитом Феофілом (Булдовським). В омріяній Патріярхом майбутній структурі Української Автокефальної Православної Церкви була представлена і Харківсько-Полтавська митрополія, що мала включати в себе єпархії на Сході України.»

Мало сказати – у простих людей, не пов’язаних тісно з УАПЦ, Патріарх був легендою.

Ми з розповідей наших галицьких друзів знали, що в діяльності Степана Скрипника, як депутата польського сейму, мали місце численні факти протестів на захист прав українців, зокрема української церкви.

Нам було відомо, що офіційна радянська історіографія цинічно називала його «довіреною особою гестапо», «нацистським прислужником» та іншими подібними епітетами. Але ми були небезпідставно переконані, попри брехливу суть радянської історіографії, що в усі часи Мстислав у своїх діях керувався виключно інтересами українського народу та української церкви. Через цю свою принципову позицію він не раз зазнавав переслідувань із боку всіх окупантів – «червоних», «коричневих» та інших мастей.

Тут уже «компетентні органи», до речі, в тому самому складі, але на службі вже в незалежної України не могли вплинути на наше бажання сприяти безпечному приїзду владики до Харкова.

4 травня 1991 р., тобто в день приїзду Патріарха нам зателефонували із Полтави, бо він перебував уже там, і порадили подзвонити з іншого телефону (мовляв, погано чути), ми, як і вони, були впевнені, що наш прослуховувався. Знаючи, що очікуваний місцевими кадебістами «кортеж» рухатиметься з боку Холодної гори, ми вирушили туди зранку і поблизу в’їзних пілонів до міста припаркувалися на подвір’ї вечірньої школи. Було хмарно, накрапав дощик, стовбичити на узбіччі було недоречно. Тож попросилися в затишок. Нам люб’язно дозволили скористатися телефоном (мобільників тоді ще не було), бо ніхто й не підозрював, у яких справах тут крутиться «жигуль» фірми «Арт-Імпекс», а з нього вийшли Геннадій Колобов («український буржуазний націоналіст» родом аж із Алтаю), керівник фірми, Віктор Бакумов (звичайний національно свідомий харків’янин), його заступник, та ваш покірний слуга Віктор Бойко, перший заступник голови правління Харківського обласного відділення Українського фонду культури. 

Після тривалого хвилюючого чекання (проведено було поглядом не одну сотню автомобілів) нарешті ми зітхнули полегшено: з’явилася сіренька непоказна «газель» без супроводу мотоциклістів, без сирен, чого ми й очікували. За склом побачили усміхнене обличчя Патріарха. «Газель» тільки притишила хід, а ми виїхали на шосе і, обігнавши її, рушили в бік центру міста. Очевидно, в Полтаві телефони всі були «червоні» й не один відповідальний начальник отримав догану, але ми раділи – за нами рухався не «кортеж», а звичайний мікроавтобус, але в ньому був незвичайний пасажир.

На площі, тоді ще імені Дзержинського, на владику чекав багатолюдний натовп. Із прапорами, корогвами, його портретом. Владика був у візку. Його обережно разом із візком видобули із авто. На кілька хвилин із-за хмар визирнуло сонце. Здається, співали «Многая літа». І вже коли у готелі «Харків» на поклон і на благословення до владики зібралися працівники готелю, десь із боку Холодної гори прозвучали сирени недолугих учасників «кортежу», який мав «дбайливо» супроводжувати Патріарха, а може, якщо вдасться, й організувати ДТП, на що в тодішніх, як і в нинішніх державців, неабиякий досвід…

Потім в оперному театрі (мала зала) на сцені був у візку владика Мстислав і голова православного братства, тоді ще Юрій Андрійович Ісіченко. Нові часи вимагали зсувів у свідомості й у офіційних чиновників. Один із народних депутатів, озирнувши вовкувато  залу глядачів, усе-таки нахилився і спромігся поцілувати руку владики, хоча в душі, мабуть, скребли кішки і внутрішній голос натякав на догану з боку начальства по закінченні цієї акції.

На балконі хор Юрія Бабія, студента ІІ курсу Харківського інституту мистецтв імені

І. П. Котляревського, співав щось із «Літургії» М. Леонтовича і, звичайно ж, «Многая літа». Владика сказав, що він хоче, аби нещодавно відвойована нами церква Івана Богослова була кафедральною і про те, що добре було б, аби вона називалася храмом Тараса-царедворця і хор би в ній був саме той, що ним керував Юрій Бабій.

Ми сиділи в переповненій залі й думали, що цей похилого віку сивий сухенький чоловік у візку на сцені такий молодий, такий енергійний – отакого б у владу незалежної України. Ми слухали тихий проникливий голос мудрої людини, й нам здавалося, що ми бачимо апостола.  

Категорія: Міжконфесійне життя | Додав: Maksym (13.Січ.03)
Переглядів: 623 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Пошук

Соціальні мережі

Наш сайт існує:

Flag Counter
The Parish of the Great Martyr, St. George the Victorious, UAOC. Kyiv. 2007-2016 ©