Середа, 17.Лип.26, 4:34:25 AM | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід
RSS

Парафія Вмч. Юрія Переможця.УАПЦ. м. Київ.

The Parish of the Great Martyr, St. George the Victorious.

UAOC. Kyiv

Головна » 2015 » Листопад » 17 » Запитання до владики Бориса (Харка)
11:54:14 AM
Запитання до владики Бориса (Харка)

Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з владикою Борисом (Харком), який відповідно до рішення Патріаршої Ради та Архієрейського Собору УАПЦ, 13 серпня 2015 був обраний єпископом Херсонським і Миколаївським. У ньому владика розповідає про те, як був покликаний до єпископського служіння, про сучасний стан Церкви і своє бачення її розвитку, а також міжконфесійні відносини в Україні.


Владико, Ваш життєвий шлях є досить цікавим, зокрема, донедавна Ви займалися наукою. Що спонукало Вас так кардинально змінити своє життя і стати на службу Господу і Церкві?

У суспільстві є таке бачення поділу на духовенство і мирян, клерикалізм і лаїцизм. Однак, це не відповідає природі Церкви. І навіть служіння Братства, а я майже впродовж двох років очолював Львівське Ставропігійне Братство, передбачало налагодження отих взаємин. Бо суть церкви виявляється у взаємодії духовенства і мирян; мирян і духовенства. Якщо такої взаємодії немає, то немає спільноти Христової, немає Церкви. І ні одна, ні друга частина не може замінити іншу, чи поглинути, чи знехтувати. На жаль, в сьогоднішніх церковних спільнотах різних конфесій ми бачимо такі намагання і факти, які не відповідають природі Церкви, а тим більше природі Православної Церкви. Зокрема, ми, як Братство, нагадували про це минулого року, коли відбувалися вибори митрополита Онуфрія з Православної Церкви Московського Патріархату, про те, що з позиції православного віровчення такий собор не є канонічним, тому що для православних важливим є, щоб у Соборі брали участь різні стани Церкви: і духовенство, і миряни. Питання пропорцій – це інше питання. А, фактично, митрополита Онуфрія обирали виключно архієреї, тобто верхній стан духовенства. Навіть не всі рівні духовенства, що не відповідає природі Церкви. Тобто за наукою про Церкву так не є по-православному. Це щось на кшталт католицтва, але у більш убогому вигляді. Хоча варто зазначити, що Католицька Церква під час останніх виборів папи почала робити це дуже публічно, показувати, як це відбувається, декілька разів наголошували, що може бути обрана будь-яка особа чоловічої статі, в тому числі і мирянин. Наголошували на теорії, хоча практика у них цього давно, століттями, не знає, але цю теорію вони підкреслювали. Правда, дивно, як самі ієрархи можуть обрати мирянина. Це можна залишити десь там для роздумів. Але те, що вони за системою управління намагаються «оправославнитися», бодай за теорією, то це факт. А у православних в Україні, на жаль, у своїй більшості цього не було. Візьмімо, наприклад, закиди будь-яких Церков, чи Московського патріархату, чи Київського, на тему чи автокефалії Церкви, чи об’єднання. Всі вони зводяться до того, чи люди цього хочуть, чи ні. Це, так би мовити, їх головні аргументи. Однак, ніхто не каже, чи у них взагалі є механізми для того, щоб запитати думку в народу, в Божого люду, про значення якого в Церкві наголошували у своїх посланнях східні патріархи у ХVIII–XIX ст. От візьміть простий приклад щодо кількості делегатів. На Помісний Собор УАПЦ 2015 р. зібралося 500 делегатів. УПЦ КП після скликання нашого Помісного Собору пропонує об’єднавчий собор з кількістю 300 делегатів. Яке це представництво? Це виходить абсурд, що форум, який мав би об’єднати, менший за представництвом за Собор найменшої частини Православної Церкви в Україні. Це виглядає досить дивно.

Тому з тих позицій таке пояснення, що я як особа раптом опинився в ієрархії Церкви, це так не є. Тому що я в Церкві як мирянин щонеділі, приблизно з десятирічного віку. Починаючи з вертепу, де я грав роль ангела у 1989–1990 роках. Пізніше я приходив на богослужіння і читав Апостола. Мене заохочували старші хористи, які бачили моє бажання і здібності. Як і кожна дитина, я читав і багато запам’ятовував. Я це виявив вже набагато пізніше, під час навчання в Тернополі, коли доводилося дискутувати з протестантськими місіонерами. Я вже мав готові відповіді, хоча і точно не пам’ятав, де саме вони «розташовані» у Святому Письмі. І таких людей, які зростали в Церкві в такий самий спосіб, є багато. Ми чомусь звикли робити поділ: духовенство – миряни. Але не буває духовенства не з мирян. Якщо приходить духовенство не з мирян, тоді це вже проблема для Церкви. Це новонавернені, і апостол Павло чітко каже до Тимофія: «Не поспішай рукопокладати новонавернених, тому що вони ще не утверджені у вірі». Тому, очевидно, що духовенство виходить з мирян, які є прикладом мирянства. На жаль, 90-ті роки принесли нам багато випадків, коли було дуже багато духовенства, які приходили просто новонавернені, які були номінально християнами, номінально православними, номінально хрещеними, і приходили зразу в духовенство Церкви. І питання, який інтерес у них був приходити в Церкву, чи вони дійсно увірували, чи просто побачили можливість бути на певному ієрархічному рівні. В таких умовах оце звернення Церкви про потребу священнослужіння виглядало для мене абсолютно природним. Я змушений був аналізувати для себе всі «за» і «проти», давати відповідь, бо сама пропозиція стати ієрархом для мене була несподіванкою. Я ставав дияконом і думав, що буду спокійно служити дияконом щонайменше пів року, а може й рік. Що я стану добрим дияконом – не так і багато обов’язків. І спокійно буду викладати і служити, як диякон, поступово набиратися богослужбової практики. Однак так сталося, що Блаженніший Макарій буквально за декілька тижнів дияконської практики сказав, що є потреба у дальших свяченнях. Сказав, що не приховує, що я не перший, кому він це пропонує, що були особи досвідченіші, які мали значний богослужбовий досвід, але, однак, відмовилися. Зрозуміла річ, що в таких обставинах я розумів, що я людина церковна, і як голова Братства, як очільник мирянської організації, розумів відповідальність, що просто так заперечувати, як інші відмовилися, є не зовсім відповідально. Тим паче в умовах цієї інформаційної війни, яка ще дотепер триває, війни проти нашої Церкви. І так, як Церква для мене є Матір’ю, є для мене Церквою – Невістою Христовою, а не організацією, де можна скористатися сьогодні тут, а завтра там, то звичайно я відчував певний тягар відповідальності, що потрібно давати відповідь своєчасно на ті виклики, які існують. І тому, зрозуміло, що я погодився, вважаючи, що буду священиком певний період часу, поки наберуся богослужбової практики, а далі будемо бачити. Але на другий день після ієрейських свячень я служив літургію у львівській ставропігійній Успенській церкві, а більш досвідчений отець-декан вирішив, що він не буде очолювати літургію, а буде стояти поруч і підказувати. Як потім виявилося, його експертна думка для владики Макарія багато значила, тому він зробив висновок, що новоієрей абсолютно готовий для самостійного богослужіння і дає собі раду, незважаючи на те, що начебто щойно був мирянином. Я про це довідався пізніше, що це було одним з мотивів, чому Блаженніший вирішив пришвидшити єпископські свячення. Я трохи затягував цей процес, наскільки це було можливо, в силу організаційних обставин, бо для мене це було трохи шокуюче – я вважав, що такі речі потрібно робити більш планово, більш урочисто, з тривалішим, ґрунтовнішим процесом підготовки. Однак, не на багато вдалося відтягнути цей час. Таким чином, ставши вже монахом, я усвідомлював, що як людина Церкви я вже не можу просто-напросто ставити своє бачення і свою думку понад думку духовних провідників. Які б вони не були, щоб про них не говорили, але вони стали моїми духовними наставниками у Христі. І тут вже грав роль порядок у Церкві, і цієї субординації особи, яка прийняла обіти, перед особою, яка є святителем, і очевидно, що я подумав, що ієрархам краще видно, потрібно чи не потрібно святити.

Тобто, з одного боку, це була воля ієрархів, а з іншого теж Ваше усвідомлення того, що зараз є важливий момент в історії Церкви, що вона потребує відповідних людей?

Так, що Церква потребує людей, які б були якимись певними компенсаторами в тих усіх подіях. В подіях цієї інформаційної пропаганди. Бо так, на жаль, склалося, що всі ці події інформаційної війни, практично відображають оце радянське мислення, я б сказав, тип «гомо совєтікус». Тобто куди б ці особи не потрапили, у яку юрисдикцію, чомусь раптом у них переважає радянське мислення. Бажання домінувати, бажання когось знеславити, бажання створити якісь такі маніпуляції, якісь пастки, якісь такі речі, які не властиві для християн. І в таких, власне, координатах ми почали усвідомлювати, що наша Церква має певну перевагу перед іншими, перевагу саме автентичності, щирості своїх намірів, своїх дій, незважаючи на те, що в Церкві є різні люди, як і в кожній Церкві. Але очевидно, що сьогодні для суспільства саме це є важливим. Важливою є автентичність. Щирість власних свідчень.

От візьмімо причини неуспіху того чи іншого Майдану – в чому вони полягають? В тому, що люди, особливо оцей політичний бомонд, і часто бомонд церковний в Києві, звикли грати ролі. Навіть буквально щойно я йшов і переглянув у Фейсбуці – є така картинка, де теперішній президент і колишній прем’єр зображені зі скривленими обличчями, так ніби вони про щось жаліють, а знизу коментар: «Претенденти на Оскар». Я думаю, що це добре характеризує стан сучасного суспільства, коли намагаються грати ролі. Коли за душею немає нічого справжнього, однак грають ролі, і за допомогою усіх цих інформаційних засобів можливо це зробити. Можна показати гарну картинку, можна показати себе значно кращими, аніж є насправді. Або з точністю до навпаки. І, водночас, застосовувати поза кадром такі технології, які зовсім не личать ані християнам, ані громадянам, бо є, простіше кажучи, бандитськими, де хтось когось обманює, «кидає», не дотримується обіцянки. І саме це недотримання обіцянок, чи досвід недотримання обіцянок є головною перешкодою на шляху до об’єднання Православної Церкви в Україні. Тому що наявний ледь не тотальний брак довіри.

Чи Блаженніший Макарій враховував Ваші думки чи побажання, на яку саме єпархію Ви будете призначені? Все-таки Таврійська єпархія, Херсонщина – це території, які зараз, фактично, стали прикордонними?

Бачите, в Церкві є традиції послуху, тому питання вибору подобається–не подобається не є  зовсім доречним. Бо коли будуть враховуватися виключно побажання подобається–не подобається, то можливо шлях буде легшим для конкретної особи, але це не означає, що користь для Церкви буде більша. І в тих умовах, які склалися, очевидно, що Південь України потребує пастирської опіки, і оскільки Блаженніший взяв на себе ношу предстоятельсва, Він, зрозуміла річ, фізично вже не встигав достатньо уваги приділити  для всіх єпархій, якими Він керував до того, як став Предстоятелем УАПЦ. Тому така потреба була.

Справді, там є ситуація і непроста, і водночас обнадійлива. Наприклад, настоятель херсонської парафії навіть не був на моєму представлені, бо він у той час їздив на передову. Возили відповідну допомогу. Причому, з його слів, більшість тих волонтерів далекі від Церкви. І вони співпрацюють з Церквою тільки з конкретною метою – допомоги українським воїнам. Приходять плести сітки, приходять допомагати на ті чи інші цілі, конкретні цілі. Приходять не тому, що там Церква, а тому, що є така мета – допомогти своєму захисникові. Тут трохи інша система розбудови взаємин, ніж це ми, наприклад, звикли бачити в Галичині. Водночас, там, на тих теренах, є священики абсолютно жертовні. Тобто кожна парафія вибудовувалася з нуля, практично з нуля. Коли були всього-на-всього якісь документи, зібрали бажаючих, які хочуть української Церкви, от і більше нічого не було. І завдяки праці справжніх сучасних подвижників, які відважувались на священиче служіння, приходили туди без нічого, починали шукати підтримку в людей, отримували користовані церковні речі від знайомих з Галичини, і в результаті станом на сьогоднішній день практично всі священнослужителі Таврійської єпархії мають робочі місця поза Церквою. В Церкві вони справді служать. Причому служать так, що за років десять будують цілий комплекс, хоча й невеличкий. Але є церква, є парафіяльний будинок, є приміщення для навчання дітей і молоді. Тобто, там є і цілий ряд проблем, але там є й те, чому варто повчитися, зокрема галицьким парафіям. Бо в Галичині часто дбають про матеріальне, про додаткові, знаєте, ризи, про додаткові ікони, про додаткові вигоди в Церкві, чи ремонти, які, може, і не завжди потрібні. А там дбають про виживання. Там дбають про розбудову парафій як спільноти людей.

http://uaoc.lviv.ua/

Переглядів: 407 | Додав: Maksym | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

Пошук

Calendar

«  Листопад 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30

Соціальні мережі

Наш сайт існує:

Flag Counter
The Parish of the Great Martyr, St. George the Victorious, UAOC. Kyiv. 2007-2016 ©